Уявіть собі, що на майдан виходить п'яний чоловік і, жодного разу не впавши, витанцьовує гопака або козачка. Для тих, хто ніколи не бачив цих танців, пояснюємо: це рівнозначно тому, якби на змаганнях з гімнастики добряче підхмелений спортсмен бездоганно, як то кажуть, на десять балів, виконував програму найвищої складності. А якраз таку вправність і демонстрували козаки, опришки та інші майстри української воїнської культури, коли після неабиякого «узливання» без усяких проблем виконували свої насичені акробатичними стрибками, присядками, перебіжками тощо бойові танки, важкі навіть і для тверезої людини...
           Це навертає на думку: «А що як козаки та інші наші вояки-танцюристи спеціально використовували алкоголь для вдосконалення і максимального розкриття своїх фізичних та психічних якостей? Адже така практика в минулому існувала в бойових мистецтвах багатьох народів, а зараз і досі спостерігається у Східній Азії?..».
            Одразу ж передбачаю заперечення: бойові мистецтва - це спорт, а спортсменам аж надто міцні напої протипоказані. Правди ніде діти — спортивний аспект тут безперечно є, і все-таки це не спорт, не фізкультура, а саме мистецтво, практика, життєво необхідна методика бою. Бо ж спортсмен лише демонструє можливості людського організму, і найгірше, що на нього чигає (окрім, звісно, важких травм), -це психологічна гіркота від поразки. Спортсмен змагається за призові місця, кубки, медалі, гроші, оплески глядачів тощо, а боєць боронить свою Батьківщину, співвітчизників, свою сім'ю, зрештою — себе, і головний «приз» тут — життя його самого і життя його соратників. Щоб виграти цей «приз», самої лише технічної підготовки замало: у смертельному герці визначальне значення мають високий дух і граничне напруження усіх життєдіяльних сил. Отож іще із сивої давнини бійці різних народів з метою досягнення несамовитого бойового роз'ярення і максимального розкриття своїх фізичних кондицій уживали різноманітні міцні напої (А також і наркотичні рослини, про що див. далі у автора. Тут можна додати, що під час другої світової війни радянським бійцям перед атакою видавали спирт, і ветерани цієї війни розповідають, що це дуже допомагало підносити бойовий дух, переборювати страх і зневажати небезпеку. — Прим. наук. ред.) 
             Оскільки це нерідко було вельми поширеним явищем, то згадані напої та інші стимулюючі засоби можна сміливо називати одним із поважних чинників стародавньої воєнної справи. Особисто я не бачу, чим у цьому розумінні войовничі предки українців відрізнялися від інших етносів. Крім того, алкоголь є важливим компонентом світової і регіональних харчових культур і традицій, і було б просто дивним, якби гедоністичне налаштовані українці, які ніколи його, як відомо, не цуралися, не запровадили його і до тренувально-змагальної сфери.
             Одним з найміцніших і найулюбленіших серед інших алкогольних напоїв (пиво, вино тощо) у українців, як і у інших східних слов'ян, здавна була горілка. Як каже одна з наших легенд, сам Бог, побачивши, як тяжко і багато працює людина, дозволив їй пити горілку на свята і в неділю. А згідно з білоруською легендою, Бог благословив горілку (білор. «гарелка»), щоб люди, вживаючи її в міру, були живими і здоровими. Протягом століть горілку п'ють у свята, на похоронах, в неділю, а також і в будні дні, коли людина потребує розради у горі або відпруження після виснажливої праці... Горілка й досі є обов'язковим елементом багатьох ритуально-магічних, ініціально-посвячувальних, родинних і календарних обрядів. Наприклад, у деяких місцевостях України батько дитини першим випиває чарку, бажаючи здоров'я новонародженому, його матері і всім присутнім. На Полтавщині на перше постриження однорічну дитину ставили ногами в горілку, «щоб вона скоріше почала ходити». А в деяких селах Північної Буковини існувало повір'я, що чоловік може привернути до себе добру і щасливу долю, якщо піднесе випити горілки гарній, щасливій, а головне — чепурній жінці (У українців доля (талан) ототожнювалася із щастям.             Найчастіше доля змальовувалася в образах жінки чи незнайомця. Щаслива доля — приємна на вигляд, охайна, а лиха — заспана, запухла, нечепурна).
            Крім того, горілка (точніше, її пиття) входила до такого обряду духовного споріднення і взаємодопомоги, як побратимство (посестринство). Вона була головним компонентом молодіжних т. зв. складчин, які збиралися звичайно чотири рази на рік. Парубок не міг вступити до цієї громади, не виставивши могорича... Дівчата використовували горілку у своїх любовних приворотах і присушках: милися горілкою, в якій перед цим була втоплена бджолина матка (сенс тут такий — хлопці будуть «липнути», «присихати» до дівчат так само, як бджоли до своєї матки).
Особливе значення оковита мала в житті козаків. Окрім усіх своїх інших обов'язків — Богу ревно молитися, на коні реп'яхом сидіти, добре шаблею рубати і списом колоти, із рушниці зірко стріляти, вправно битися навкулачках і боротися, — січовик повинен був ще вміти пити горілку.  Це вміння вважалося за доблесть, що зазначив А. Кузьмін у своїй книжці «Запорожская Сечь» (1902): «Запорожцы не пропускали случая погулять; народ они были весёлый, беспечный, большие любители пображничать, уменье последнего считалось даже за доблесть между ними». Споживання міцних напоїв у козаків не обмежувалося етикетними нормами, характерними для японців, корейців та інших народів Східної Азії. Козакові було байдуже, як він п'є, його куди більше цікавило, скільки він п'є. А випити цей веселий вояк міг дуже багато, і то коли хотів. Посполиті (феодальне залежні селяни) та міщани тяжко працювали зо дня на день, вони дотримувалися численних релігійних, господарських, родинних, громадських та інших приписів, отож і пили тільки, коли «сам Бог велить»: у свята, на хрестинах, на цвинтарі, часом після роботи тощо. Одне слово, це були люди, самим своїм соціальним становищем обмежені у прояві та задоволенні своїх бажань і потреб. Козак же між походами і боями не був обмежений нічим, чинив що заманеться, отож вживання оковитої за принципом «моя воля -коли хочу, тоді і п'ю» було у буквальному сенсі однією з його вольностей, ба навіть ознакою його самоцінності, обраності, привілейованості, ознакою того, що він розпоряджається собою на власний розсуд. І «гуляли» козаки так, як, мабуть, ніхто у світі більше не вмів. Ну ось посудіть самі: «...Они закупили несколько бочек горилки и раздают её даром всякому встречному и поперечному. Всяк спешит к даровому "пойлу", кто с котлами, кто с горшками, кто с вёдрами, кто с коновками, а кто и с целыми куфами. И тогда чего только не выдумает изобретательная фантазия запорожца? Вот подкатили запорожцы огромную бочку горилки к хате, что строится при всяком курене, вылили в неё горилку, повскакивали сами в хату, заперли за собой дверь и плавают по горилке, как по настоящей реке... А вот целый десяток добрых молодцев уставили среди площади преогромный казанище, налили в него водки и деревянными ложками черпают из него "пьяное питьё", как черпают борщ, опрокидывая ложки под свои длинные усища и закусывая любимым лакомством — бубликами».
              У читача може скластися враження, що козаки були, як то кажуть, безпробудними п'янюгами. Але це зовсім не так. Звісно, січовик — не янгол: і мед-пиво пив, і горілку не минав, і люльку смалив, і емоції свої не дуже стримував, і до ворогів виявляв нещадну жорстокість... Але він ніколи не напивався до нестями і організм свій алкоголем не руйнував. Якраз навпаки - завжди славився своїм чудовим фізичним станом. Недарма ж бо і досі, тестуючи за іменинника, йому бажають саме козацького здоров'я... Козаки пили, щоб звеселитися, попросту кажучи - відпружитися після бойової виправи. Як пише А. Кузьмін, ««гулянки запорожцев не были грязным и мрачным пьянством, которое делает человека подобным скоту, а были просто вспышками неудержимого веселья, разгулом их широкой и богатой натуры. Ни одна гулянка не обходилась без музыки и танцев; когда гуляли, то угощали всех встречных и приставших без разбора, платили за всё не торгуясь, сколько вынет рука из кармана шаровар.. .». 
            Окрім того, козацькі гулянки не були такими частими, як це можна подумати. Загальновідомо, що під час походів будь-який алкоголь якнайсуворіше заборонявся. І розправи за порушення цього закону були дуже жорстокими. Козака, який пиячив під час морського набігу, просто-напросто викидали за борт «чайки», а на суходолі ослушника вбивали на місці. Козак був гуляка, а не алкоголік, отож до п'яниць, які втрачали людську подобу, на Січі навіть і в мирний час ставилися нещадно, і то незважаючи на всякі звання і заслуги. Збереглося документальне свідчення про те, як козака Герасима Рябого, який учинив п'яний бешкет, прив'язали до стовпа і насмерть забили киями7. У козаків була схильність за один, як то кажуть, раз, тобто за першого-ліпшого загулу, пропивати всі свої гроші, усю свою воєнну здобич. Тут усе просто: козак не гендляр, він вояк-кшатрій, а отже, байдужий до статків. Він шукав бойової слави, а не грошей. Він не знав, загине завтра чи ні, і надто далеко не зазирав: сьогодні живий - і пий-гуляй, веселися! Погано тільки, що деякі з козаків цю безшабашну манеру зберігали і після того, як покидали Січ і переходили до мирного життя: «Козак сидить у корчмі та мед-вино кружляє, корчму похваляє: "Гей, корчмо, корчмо-княгине! Чом то в тобі козацького добра багато гине? І сама їси не ошатно ходиш, і нас, козаків-нетяг, під случай без свиток водиш».
            Таким чином, ми бачимо, що міцні напої відігравали велику роль у житті українських вояків минулого часу. Але вони вживалися мало не виключно у мирний час для розради, відпруження, звесеління, а в боях і походах суворо заборонялися... А як же тоді бути з висловленим на початку цього допису припущенням, що січовики використовували алкоголь для максимального розкриття своїх психічних і фізичних можливостей і якостей? Гадається, ніякої суперечності тут немає.
             У козаків, а також і у іншого українського вояцтва, пиття горілки було необхідним компонентом деяких воїнських іспитів та ініціально-посвячувальних обрядів, під час яких воїна або кандидата у воїни перевіряли на «тримання алкоголю». Мета цієї перевірки -- з'ясувати, чи здатен чоловік у підхмеленому стані адекватно реагувати на навколишню обстановку, зберігаючи при цьому усі свої професійно-бойові, фізичні і психічні якості. На перший погляд, це становило суто «академічний» інтерес, адже у справжніх боях алкоголь заборонявся, і там не мало ніякого значення, чи здатен козак, добре хильнувши, до адекватних дій. Але насправді тут глибше. «Алкогольний тест» -це перевірка, чи годиться чоловік взагалі до важких козацьких справ, чи можна його взагалі пускати в бій? Хто перед тобою — особистість із залізними нервами, яка вміє «зібрати волю в кулак» за будь-яких обставин і на яку, отже, можна беззастережно покластися у критичній ситуації? Чи фізично слабкий парубок із благенькою вдачею, який уже після двох-трьох чарок верзе казна-що і не може пройти десять кроків, щоб не впасти? Куди такого брати в похід? Собі тільки на горе...
              Саме такий аспект і має на увазі І. Каганець, коли, кажучи про наявність в організмі людей арійського кореню (і козаків, звісно, також) особливого «антиалкогольного ферменту» (Такого ферменту не мають (або мають — у порівнянні з європейцями — у значно меншому обсязі), приміром, народи Азії. Отим-то, і це загальновідомо, у мусульман алкогольні напої заборонені. Загальновідомо також, що індіанці, ескімоси та інші спільноти, що їх європейці свого часу познайомили з «вогненною водою», зовсім не вміли «тримати алкоголь», і в їхньому середовищі була поширена тяжка хвороба — алкоголізм. — Прим. наук. ред. Каганець І. Четверте пришестя Спасителя // Перехід-ІУ. 2001. № 3(8). С. 50. ), пише про специфічний іспит під час «добору кадрів» на Січі: «Відомо, що згідно з традицією до січового військово-чернечого ордену приймали лише тих, хто зміг пройти КОЗАЦЬКИЙ РАСОВИЙ ТЕСТ: кандидат у січовики, "випивши кварту оковитої, повинен був пройти по перекинутій між скелями на березі Дніпра колоді і не зірватися у воду". На Хортиці донині збереглося таке місце — "ворота на Січ", де колись на пристойній висоті була встановлена одна з "тестових" колод. Людина, у якої не було в крові "арійського ферменту", практично не мала шансів потрапити до січового братства». У деяких селах Сумщини подібний тест у формі «биття об заклад» зберігався ще наприкінці XIX століття. Двоє, випивши на спір однакову кількість горілки, перебігали по перекинутому через ярок дереву. Той, хто зривався, виставляв могорич.
             У карпатських «Робін Гудів» -- опришків і близьких до них за духом і структурою організації словацьких збойників горілка і хмільний стан теж були частиною тамтешніх ініціально-посвячувальних обрядів. За однією з легенд, щоб стати опришком або збойником, кандидат повинен був перестрибнути багаття, відстрелити вершечок найвищого дерева, розташованого побіч, і випити горілки. 1 все це водночас, під час стрибка, тобто перебуваючи у повітрі. Згідно з іншою легендою, кандидат в опришки повинен був якнайвище підстрибнути, під час стрибка відрубати сокиркою вершечок невеликого дерева і водночас випити горілки.
             Міцні напої також спонукали до змагань, прагнення виявити свою молодечу натуру. Скажімо, підхмелені січовики, хизуючись один перед одним силою і спритністю, влаштовували такий «герць» - хто швидше здереться на вкопаний у землю високий і гладенько обтесаний стовп. І що цікаво, робили вони це не менш вправно, аніж у тверезому стані... Окрім усього іншого, вміння «тримати алкоголь» дуже високо цінувалося січовиками ще й з огляду на непередбачливість їхнього сповненого тривог життя. У воєнних виправах козаки, звісно, не бенкетували, перебували в ясному розумі і постійно підтримували свою пильність і високу боєздатність. Але ж траплялися випадки, коли ворог зненацька заскочував їх на відпочинку, під час безтурботної п'янки-гулянки. Ось тут якраз і потрібна була здатність миттєво мобілізовуватися, «брати себе в руки» і давати гідну відсіч, а то й із успіхом контратакувати. А. Апостолов у своїй книзі «Запорожье: Страна й народ» (1903) описує такий широко відомий в українській історії епізод:
             «Самый большой набег на Крым сделали запорожцы в 1675 г. под начальством кошевого Сирка в отместку за набег, сделанный ханом на Сечь под новый год. Хан незаметно подошёл к Сечи ночной порой, снял сторожу, стоявшую на берегах Днепра, и послал вперёд турецких янычар с приказанием перебить пьяных, как он думал, казаков. Янычары тайком пробрались по льду в самую Сечь и наполнили собой все улицы. Всё спало, только в одном курене несколько казаков, накрывшись шкурою, чтоб не беспокоить спавших товарищей светом, играли в карты; они заметили подозрительный шорох, выглянули в форточку и увидели всю улицу, запруженную турками; тотчас побудили они тихонько товарищей, вооружились и, быстро отворив все окна, разом открыли густой огонь, поражая столпившихся врагов. В других куренях все вскочили на ноги и, разобрав, в чём дело, тоже начали стрелять. Турки, поражаемые в упор, метались, "аки козлы", и не могли сообразить, что им надо делать. Когда толпа янычар сильно поредела, казаки, по сигналу кошевого, разом высыпали из куреней и стали поражать обезумевших врагов пиками, саблями, дрекольями. К рассвету всё было кончено, и только небольшая часть янычар успела добраться до хана и сообщить ему плачевную весть»". Не можна оминути питання і про те, що алкогольні та наркотичні речовини за давнини уживалися перед боєм для досягнення особливого, «надлюдського» психічного стану. Це не було масовим явищем — до згаданого засобу вдавалися лише окремі бійці, здатні впадати в розлючений транс. У Скандинавії в епоху вікінгів були широко відомі «вояки-звірі» — берсеркіри та ульфхеднари, які пили настоянки з мухоморів і досягали такого несамовитого роз'ярення, що абсолютно не зважали на небезпеку і не відчували болю від поранень (чим і спричинювали жах і створювали собі репутацію невразливих). Те ж саме пили ранньосередньовічні чорні булгари, а македоняни і фракійці античної доби — нерозведене вино (Цікаво, що у лаосців одна з назв горілки — «рідина мужності і невразливості» «нам ка нам кхонг». В античних країнах Балкан вино вживалося у доволі розведеному водою стані, пиття ж вина у чистому вигляді вважалося моветоном, оскільки воно перетворювало пристойного громадянина на п'яне базікало. Отож і зрозуміло, що для македонян і фракійців нерозведене вино було «міцним напоєм». 
             Давньоруські вояки перед боєм іноді вживали вино або пиво: «Например, прежде чем испытать судьбу в ратном поединке, для начала герои соревнуются в искусстве пития. Илья Муромец, перед тем как выйти на бой с Идолищем Поганым, похваляется, что "по семи вёдер пива пьёт, по семи пудов хлеба кушает". Одним махом осушить чарочку "зелена вина" в полтора ведра не составляет никакого труда для любого былинного богатыря, и именно это испытание предлагает пройти воинам Василий Буслаевич для того, чтобы занять достойное место в его храброй дружине»
             У козаків теж були особливі вояки з неймовірними психічно-фізичними можливостями — легендарні характерники, які вміли впадати в бойовий транс, коли зовсім не відчувається біль ( Якості, що їх демонстрували характерники, були просто дивовижними.
             Приміром, вони так концентрували тіло під час бою, що шабля не розрубала їм шкіру, а тільки залишала на ній кривавий синець. Вони вміли прискорювати нейрофізіологічні реакції свого організму, отож в їхніх очах рухи супротивника виглядали сповільненими у кілька разів... Відомо — татари ризикували нападати на характерника, коли їх було восьмеро—десятеро на одного. З огляду на все це не дивно, що цих бійців наділяли чарівницькими властивостями. Казали, що характерник отаман Іван Сірко ночами обертається на вовка і гасає степами, виглядаючи ворогів. Існувала навіть легенда, згідно з якою після смерті Сірка кисть його правої руки за давньоарійським звичаєм відтяли і носили попереду запорізького війська в походах (сучасні розкопки могили отамана цю легенду не підтвердили)). Це досягалося за допомогою спеціальних психофізичних технік змінення стану свідомості, але бувало і таке, що з цією метою вживалися міцні напої. Козаки хоч і не пиячили в походах, але такі напої із собою брали — «для медичних потреб»14. В якості лікувального засобу алкоголь має бактерицидні, тонізуючі, антиалергійні якості, до того ж він дуже калорійний. На основі горілки козаки готували різні рослинні настоянки для промивання свіжих та гнійних ран, компреси тощо; при застуді пили горілку з перцем або медом. Були й доволі екзотичні прийоми. Так, Д. Яворницький повідомляє, що «від лихоманки вони вживали горілку з попелом чи рушничним порохом, додаючи до чарки пінного вина півзаряду пороху»... Але ж у походах траплялося всяке, і алкогольні напої часом уживалися не тільки для лікування, а і для бойового роз'ярення, про що пише, приміром, А. Кузьмін: «Трупы турок скоро покрыли улицы, площади и сады; запорожцы, обезумевшие от крови и выпитого тут же на пожарище вина, врывались во все дома, внося с собою неминуемую смерть всем мужчинам: женщин и детей они не трогали» (Цей уривок цікавий тим, що добре показує — козаки навіть за безмежної бойової розлютованості, трансу і сп'яніння (від алкоголю і пролитої ворожої крові) не втрачали контролю над собою і не принижували себе такими негідними вчинками, як убивство безпорадних жінок і дітей. Цим вони різнилися від, скажімо, берсерків, ватаги яких буквально зносили захоплені селища, не милуючи геть нікого. )
              У своїй книжці «Таємниці бойових мистецтв України» Т. Коляндрук (с. 19) описує такий приклад використання горілки для досягнення бойового настрою: «Козацькі характерники вміли використовувати і такі каталізатори, які зараз прийнято називати психотропними засобами. Ось свідчення одного молодого селянина часів Коліївщини про те, як характерник Шелест хотів прийняти його в гайдамаки. Коли селянин зі страху відмовився, Шелест дав йому випити трохи горілки, а потім вимастив лице рушничним порохом, змішаним з горілкою: "Тоді він насипав на долоню пороху, та розтер — розтер з горілкою, та помазав мені по виду (по обличчю. —Авт.), то така зараз охота взяла, що тільки дай спис у руки, здається, пішов би та й душив би всякого"».
               Про тонізуючі якості міцних напоїв знали, ясна річ, не одні тільки козаки. Від XVII ст. в Україні серед сільського населення були поширені, особливо на зимові календарні свята, групові бої навкулачках. Для досягнення відповідного войовничого тонусу і тут вживалася горілка. Із посиланням на Харківські губернські відомості за 1888 р. (№ 337) Н. Сумцов писав: «Є в деяких селах особливі любителі кулачного бою; вони звичайно купляють два-три відра горілки одній із сторін, і тоді бій іде з особливим азартом». Перед бійкою пили помірно, бо ж хотіли не напитися як слід, а лише підвищити молодецький запал: «Перед тим, як іти до місця бійки, збиралися своїм гуртом і під надзиранням берези (так називали отамана парубоцької громади. — Авт.) чи якого-небудь іншого поважаного чоловіка пили бурячанку. Пили, але не напивалися. Пили рівно стільки, скільки було потрібно для того, щоб тіло почало грати, а голова дуріти - це такий стан, коли страх перемішується з повною впевненістю у своїй особистій непоборності, а тіло при цьому легке і все бурлить.
              Але щоб воно бурлило, співали — як зараз кажуть — героїчні пісні. У такому стані тебе, крім суперника, ворога, вже більше ніщо не хвилює, в усьому світі є тільки він і нікого більше.
Коли приходили до місця бійки і починали задрочуватися (дражнити, зачіпати один одного перед боєм. — Авт.*), бурливість переростала в гнів, і гнів такий, що якщо нікого не наб'єш чи не будеш набитий сам — то біда, хоч іди і головою бийся в стіну, поки ця лютість не вийде з тебе. Але які б люті не були, правил усі ми притримувались — били тільки туди, куди дозволялося, і впавшого обходили... Бувало, що деякі з парубків і мужиків натиралися перед бійкою, а то перед боротьбою, якою-небудь настойкою17, щоб зігріти свої м'язи — чи, як у нас кажуть — "підігріти тіло"». (Цікаво — згідно з дослідженнями І. Воронова, скіфи перед битвою натирали тіло різними зіллями) Оковиту перед кулачними боями вживали і в інших слов'янських країнах, наприклад, у Росії. Там деякі «меценати» привозили горілку на місце сутички бочками або приносили відрами". Причому, по рассказу И. Ф. Киреева, бойца начинали готовить к бою дня за два. Его водили в баню и там "разминали силу". После бани — обильное угощение с водкой, причём "накачивали" до тех пор, пока боец не сваливался "с катушек". С похмелья, на другой день, бойца нарочно морили до самого боя голодом, чтобы "остервенел". Часа за два до боя вливали в его пасть добрую чарку и давали немного закусить»
               Майстри і учні в деяких школах східних бойових мистецтв перед тренуванням уживають міцні напої. Так, відомий японський майстер карате-до Рояма Хацуо пише, що під час його навчання вчитель перед тренуванням і двобоєм частенько прикладався до чарки з горілкою. Дуже цікаво, що українські козаки перед тренуваннями зі зброєю або перед іншими вправами, які входили до навчаль¬ного комплексу військової справи, також часом пили горілку. Про це А. Апостолов пише так: «Вставши утром и напившись, вместо чаю, горилки, сечевики расходились по своим делам. Одни объезжали лошадей, другие стреляли в цель; ибо запорожцы были искуснейшими стрелками своего времени...»
               Ми не знаємо напевне, навіщо січовики це робили. Але можна сміливо казати, що влучна стрільба в ціль категорично суперечить уявленням сучасної науки щодо впливу алкоголю на організм. Згідно з проведеними дослідженнями, він понижує фізичну працездатність, а також, що найголовніше для даного випадку, — концентрацію уваги, адекватність у прийнятті рішень, точність і координацію рухів. Усе це, як неважко зрозуміти, повинне різко негативно позначатися на стрільбі, але козакам це анітрохи не заважало — вони однаково влучно вражали ціль у будь-якому розумово-фізичному стані. Навіщо ж вони тоді випивали перед стрілецькими вправами? З нудьги? Мабуть, справа все-таки в іншому. Можна припустити, що алкоголь тут відігравав певну мобілізаційну роль. Для професійного вояка у мистецтві стрільби життєво важливо набути абсолютного автоматизму у прийнятті рішення, у подальших діях, у відповідних рухах. Усе це виявляється в тому чи іншому епізоді реального бою, коли ворог дає тобі на рішення і дії якісь секунди. Щоб виробити ці автоматичні навички під час тренування у підхмеленому стані, потрібні куди більші, ніж звичайно, зусилля для концентрації уваги і напруження розслаблених алкоголем м'язів. Зате, коли козак добивався необхідної вправності в умовах підвищених, по суті — штучно ускладнених психічно-фізичних навантажень, у нього вже не було проблем у походах, коли він бився тверезим, — навички спрацьовували бездоганно. Це подібне до того, як сучасний спортсмен насилу бігає на тренуваннях із свинцевим поясом, а потім на офіційних змаганнях заіграшки долає дистанцію... Одне слово, як казав Суворов: «Тяжко в навчанні — легко в бою».
              Певну аналогію всьому сказаному можна знайти в минулих регіональних системах (точніше б сказати - манерах) українських бойових мистецтв. Тут траплялася методика навчання, одна з назв якої — «дерев'яне тіло». Учні протягом кількох днів приходили на заняття підхмеленими і в такому стані відпрацьовували різноманітні удари, аж поки хміль не виходив із тіла. Результати оцінювалися наступного дня - хлопці відчували, які м'язи болять найбільше, де розтягнені сухожилля тощо, і з цього робилися висновки стосовно припущених учора помилок. Суть тут у тому, що п'яна людина втрачає чітке відчуття свого тіла, погано контролює рухи і, як то кажуть, відпускає гальма: більше прагне у запалі результату, аніж найдоцільніших шляхів до його досягнення (за принципом - «Мені аби вдарити, а як саме я це зроблю, це мені байдуже»). Одне слово, суцільний безлад, ніякої тобі системи, методу, раціональності. А м'язи, що болять наступного дня, якраз і підказують, як треба раціоналізувати процес підготовки бійця, як правильно координувати удари... З огляду на сказане можна припускати, що під час тренувальних стрілецьких вправ алкоголь допомагав козакам виявляти хиби в координації тіла, в окомірі, у виробленні навичок блискавично й автоматично прицілюватися тощо. 
                Учні шкіл українських бойових мистецтв часом спеціально пили горілку, щоб навчитися без особливих наслідків падати на землю або підлогу, бо ж, як то кажуть у народі, розслабленій алкоголем людині сам Бог підстелює, щоб не забилася: «Це як я був підлітком, ходили ми з братом до вуйка (дядька. — Авт.) вчитися битись. Вуйко покаже, чим бити, як бити, куди бити, як захищатися від битунів (ударів. — Авт.), як відійти вбік, щоб нападаючий пролетів уперед, як схопити та кинути, а [далі] ми вже самі — лісом ідемо, по листю б'ємо, взимку чорта з снігу виліпимо (він казав, щоб тільки чорта для биття ліпили) і його б'ємо. Таким було наше навчання.  А ось одного разу приходимо, а вуйко виходить до нас трохи п'яним і каже: "Будемо з вас сикливість (боязливість — Авт.) вибивати і зміцнювати ваш дух". Ми думаємо: "П'яний! Може, бити буде?" А ні, він примусив нас його бити й кидати. Били скрізь, тільки в писок (тут — обличчя. — Авт.) і між ніг не били. Кидали спочатку легенько, а потім як дістали від вуйка в груди, то вже не жаліли. Приблизно через 15 хвилин це все закінчилося... Потім вуйко казав: "У бійці ви повинні бути як п'яний чоловік — як п'яний, а не п'яний, тоді не буде страху перед тим, що можеш отримати сильного удару чи боляче впасти"».
             Імітація п'яного стану нині зустрічається в деяких напрямках бойових мистецтв росіян, наприклад, у тверській «бузі»: Особое, собственно "Вузовское", в технике — это прежде всего "пьяность". На фоне общего расслабления и особого психофизического состояния боец двигается, напоминая движениями подвыпившего человека, движения выглядят разбалансированными, неуправляемыми, чередуются хлёсткие всплески с медлительными покачиваниями. В это время в теле появляется ощущение приятной зудящей подобранности, наподобие того, что должно чувствовать пиво во время интенсивного брожения. Про такое пиво, как и про такое ощущение, говорят "заиграло"» 
             У китайському ушу існує стиль «цзуй-цюань» («п'яний кулак», «кулак п'яного»), що його сповідують багато однойменних шкіл. Бійці цього стилю імітують рухи п'яної людини, на цій імітації навіть побудовані вся техніка і комплекс психофізичних вправ. У нас в Україні таких шкіл не було, а от деякі практики, подібні до тих, які трапляються в «цзуй-цюань» (вони описані вище), таки мали місце...
             У багатьох народів світу алкогольні напої деколи вживалися після тяжких і напружених тренувань і змагань. Так, у Швейцарії під час змагань із традиційних видів боротьби, як-от германо-швейцарська «швінген» і франко-швейцарські «la lutte suisse libre» та «1a lutte ou саlecon», для тілесного відпруження борцям у минулому (а може, і тепер також) давали випити між раундами і після сутички вина. У деяких школах традиційних в'єтнамських бойових мистецтв «во дао» алкогольні напої після тренування давали навіть дітям, оскільки вважалося, «що після тяжких вправ обов'язково потрібно розслабити дух і тіло». 
               Такий звичай зустрічався і в українців: «Як було дуже багато тяжкої роботи, то й самі пили і дітям давали. Самі пили що мали — самогонку, вино, а дітям давали тільки слабе, деколи розбавлене водою вино. Для віддиху пили й після сільських змагань з боротьби, які до війни проводилися у нас взимку і влітку».
               Цікавий звичай спостерігався колись у деяких селах Північної Буковини. Там горілка була обов'язковим елементом одного з прийомів змагально-бойової магії, за допомогою якого намагалися вплинути на фізичний стан суперника: «За день чи декілька годин до боротьби одна з жінок, близьких борцеві, вистежувала його суперника і лила на його слід горілку, вимовляючи при цьому: "Щоб твої ноги при боротьбі з таким-то (називалося ім'я) були п'яними, а голова не знала, що робити". Ми вірили, що після таких дій суперник під час боротьби буде ледве стояти на ногах, і перемогти його буде дуже легко. А лила тільки жінка, бо в народі кажуть, що як жінка наливає в чарку, то чоловік удвічі хутче п'яніє, ніж тоді, коли наливає чоловік чоловікові».
              Схожий прийом застосовували і прихильники ісландської боротьби «гліма» - на слід суперника вони наносили особливий магічний знак з негативною енергетикою. За допомогою інших знаків ісландські майстри прагнули вплинути (тепер уже, звісно, позитивно) на свої власні борцівські якості. Для перемоги в змаганнях використовувалася особлива магія під назвою Glimagaldur. Один з її прийомів — малювання магічного символу Gapaldur під правою п'яткою і символу Ginfaxi — під великим пальцем лівої ноги борця.
                Р.S. Вивченню ролі алкоголю в бойових мистецтвах українців сучасні дослідники майже не приділяють уваги, а якщо і згадують про нього, то випадково або побіжно. Нехтувати цією проблемою, на мою думку, означає багато в чому нехтувати усією культурою нашого народу, позаяк міцні напої тривалий історичний час посідали значне місце у різних сферах його життєдіяльності, зокрема і у військовій справі та в усіляких молодечих змагальних ігрищах.
Дехто скаже, що запропонований автором матеріал є не дуже доречним у нинішніх умовах поширення в усьому світі, зокрема і в Україні, алкоголізму. Автор, мовляв, пропагує «узливання», широко застосовуючи для зацікавлення читачів приклади із козацького минулого... Ні, це не так. Я не рекламую алкоголь і не закликаю його пити, — просто я, спираючись на етнологічно-етнографічні джерела, хочу довести, що у вивченні воєнних мистецтв не повинне бути ніяких лакун. Широке застосування міцних напоїв бійцями є об 'єктивним фактом, отож:, ігноруючи його, ми, по суті, збіднюємо і викривлюємо реальне історичне минуле...
              І ще: за сивої давнини, коди формувалися українські бойові мистецтва, такої проблеми, як алкоголізм, не було взагалі. А ще нещодавно в Україні алкоголіки, особливо в селах, вважалися «паршивими вівцями» і наражалися на загальний осуд. Алкоголізм — це масова соціальна хвороба сучасної епохи, хвороба людей зі збідненим духом, не зайнятих справжньою суспільна корисною справою. Такі люди доберуться до самогонки і без «заохочень» з мого боку. А якщо ви зберегли свій дух і прагнете зміцнити його (зокрема і через фізичні вправи), то вам цей допис анітрохи не зашкодить. Навпаки — ви знайдете у ньому описи тих методів, засобів і практик, за допомогою яких наші предки досягали найвищого професіоналізму у своїх ратних та інших подвигах. Отож: читайте, досліджуйте, беріть на озброєння те, що вам до вподоби. Тільки, звісно, аж надто не захоплюйтесь тренувальними «узливаннями»...