Засобом підняття лицарського духу в козаків були героїчні пісні, де оспівувались та славились подвиги героїв. Козаки з радістю йшли на смерть, на муки, знаючи, що своїм прикладом, своїм подвигом вони надихнуть на боротьбу тисячі інших нових героїв: „Не тішся, враже, сотня поляже — тисяча натомість стане до борби",— співається у відомій пісні. Тому пісням надавалося надзвичайно великого значення, вважалося, що пісні здатні приносити перемогу воїнам у бою.
           Професійні співці, виконавці героїчних пісень, були невід'ємним елементом військової культури усіх арійських народів. Ще з Рігведи нам відомі військові поети-ріші, які вважалися посередниками між богами і людьми. В історії античного світу є цікавий випадок, що трапився ще за шістсот років до нашої ери. В той час спартанці, які воювали з мессенцями і опинилися в безвихідному становищі, звернулися до Афін за військовою допомогою. Афіни замість війська прислали їм на допомогу лише одного чоловіка — кульгавого співця Тір-тея. Спочатку спартанці обурились такою „підмогою". Але він своїми піснями та грою на арфі так підняв бойовий дух воїнів, що спартанці відчайдушно кинулися в бій і розбили в десятки разів більше вороже військо.
              У стародавньому Ірані воїнів перед боєм надихав поет, читаючи поему „Шахнаме". Такі ж традиції спостерігали і в римлян, германців, скандинавів та русичів. Армії постійно супроводжували співці-скальди, барди, трувери, мене-рестелі, трубадури, кобзарі, які надихали воїнів на подвиги героїчними піснями. Вони були організовані в окремі співацькі братства на зразок ремісничих цехів. Часто співцями ставали самі воїни. Недарма на народній картині ідеальний воїн „Козак-Мамай" завжди зображений з кобзою в руках. Багато козаків, які через рани або старість не могли воювати, брали в руки кобзу і йшли будити народ до боротьби. Адже не секрет, що саме кобзарі під час народних повстань своїми піснями поширювали вісті про них по всій Україні.
              Багато українських полководців, знаючи вплив героїчної пісні на дух війська, нерідко самі складали бойові пісні для своїх воїнів. У старовинній „Римованій хроніці" (1682 рік) зазначається, що козаки, коли йшли в бій під Берестечком, співали бойові пісні-гімни, складені гетьманом Петром Сагайдачним. Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Іван Мазепа. Максим Залізняк та багато інших козацьких воєначальників також прекрасно грали на кобзі та були авторами пісень.
              Героїка українських пісень вражала чужинців. Ось як захоплено відгукувалася 1866 року про них авторка перекладів українських історичних пісень німецькою мовою Тальві: „Визвольна боротьба проти ворогів України зродила дуже багато гарних І могутніх українських пісень. Формою і характером та сміливістю поетичних почувань вони дуже відмінні від московитських. Сміливий розмах історичних українських пісень нагадує шотландські балади. Козак не піддається долі, а з нею бореться, бо українська пісня зродилася під свист куль, під брязкіт шабель у часі довгих воєн, що століттями кипіли від Карпат аж поза Дніпро" (168, 81). Московські окупанти прекрасно знали вплив героїчних пісень на дух народу, І тому за будь-яку ціну намагалися знищити їх. Героїчні пісні, які будили дух народу, заборонялися, співці-кобзарі систематично переслідувалися і знищувалися каральними органами, спочатку царською охранкою, згодом ЧК—НКВД—КГБ. Ідеологічний відділ Компартії створив цілу систему боротьби з героїчними піснями. Їх переробляли, і козаки ставали „красноармейцами". „буденовцами", „красними партизанами", в пісні включались „Ленін", „Сталін", „партия рабочих и крестьян". За виконання ж інших патріотичних пісень будь-який українець міг отримати кілька років сибірських таборів. Українцям дозволялося співати лише плаксиві рабські пісні, оплакувати свою долю та славити своє рабське існування. Замість дум про Сірка, Хмельницького, Богуна, пісень „Гей но, браття, до зброї", "Не пора". „Гей, степами", пропонувалося лише „Ой упав же він з коня", „Ми славимо партію", „Щось сьогодні я дуже сумую" і т. д.
              Старовинна бойова козацька пісня „Гей, не дивуйте, добрії люди" була перероблена на „Гей, наливайте повнії чари". А Історія зі знаменитим твором „Запорізький марш", збереженим до наших днів сліпим народним кобзарем Євгеном Адамцевичем... Після того, як Державний оркестр народних інструментів України, в репертуарі якого був цей фантастичний твір, 1974 року побував з гастролями в Москві, -Запорізький марш" тут же був заборонений, а всі плівки розмагнічені. Я добре пам'ятаю, який дикий лемент піднявся в московській окупаційній пресі, коли на першому фестивалі „Червона рута" 1989 року вони почули старовинні козацькі та стрілецькі пісні. Це розцінювалось як заклик до повстання проти режиму. Адже вони добре усвідомлювали, чим це може закінчитися. 
             Протягом останніх років ми із захопленням спостерігаємо за героїчною боротьбою маленької гірської країни Чечні проти набагато чисельніших і краще озброєніших московських орд, які танками, тотальними бомбардуваннями і напалмом намагаються за всяку ціну загарбати цю державу, знищити її незалежність. З історії ми знаємо, що ця боротьба триває з перемінним успіхом вже сотні років, а Москві ніяк не вдається знищити волелюбний дух маленького гірського народу. У зв'язку з цим пригадується цікава історія часів чеченської війни проти московських зайд (1817—1864 рр.) під проводом славнозвісного імама Шаміля. Так от, під час тієї війни імам Шаміль суворо заборонив складати та співати в аулах плачливі пісні. „Ми воїни, ми воюємо, тому нам треба бути мужніми. Мужність не повинна ні скаржитися, ні плакати, хоч би які випробування їй випадали",— говорив він.
                За порушення свого наказу він суворо карав, не дивлячись, хто перед ним — старий чи молодий, чоловік чи жінка. Одного разу він почув одну таку пісню, де оплакувалась втрата гірського аулу Ахульго, лились сльози за померлими героями. Шаміль наказав негайно розшукати автора пісні і дати йому сто два удари батогом — по одному за кожен рядок пісні. Коли ж виявилось, що пісню склала його мати, імам заявив, що оскільки матір карати не годиться, він сам, як син, отримає кару за цю пісню. Шаміль тут же скинув одяг, роздягнувся і наказав своєму мюридові відлічити йому сто два нагаї. Після екзекуції імам встав, одягнувся і сказав людям. „Горці, нам треба воювати. Нам ніколи створювати пісні й співати їх та розповідати казок. Нехай співають пісень про нас вороги. Цього навчать їх наші шаблі. Витирайте сльози, гостріть зброю. Ахульго ми втратили, але Дагестан ще живий і війна не скінчилася". Після цього Дагестан ще двадцять п'ять років вів вперту боротьбу із численнішими у десятки разів арміями окупантів, кавказькі воїни і по сьогоднішній день є взірцем мужності в боротьбі з окупантом.
              Пісня підносила не лише дух людини, а й у поєднанні з іншими вправами слугувала важливим засобом вироблення загальної витривалості організму. Сьогодні, спостерігаючи на сцені за виступами народних танцювальних колективів, ми можемо відзначити одну цікаву деталь: танцівники танцюють практично не співаючи, лише зрідка вигукуючи і посвистуючи. Але ж старовинні дослідники та очевидці, описуючи козацькі чи гуцульські танці, в один голос відзначають, що танці відбуваються обов'язково зі співами. Про це говорять і Боплан, і Меріме, і Кайндль та інші. Леонід Без, у своєму листі, також описує, що його навчання бойовому мистецтву пластунів „Спас" теж обов'язково відбувалося з піснею, яка була важливим елементом тренуванні". І я, пригадуючи своє дитинство, також згадую, як дідусь, навчаючи мене стародавніх бойових прийомів, також співав жартівливих пісень. Одну з них я можу навести.
Іде вояк морквяний,
Коник буряковий.
Кожушина горіхова.
Жупан лопуховий.
Пістолети з качана,
Кулі з бараболі.
А шабелька з пастернаку.
А піхви з квасолі.
Іде. іде вояченько.
Під ним коник скаче.
Надибали його свині:
— Злізай-но, вояче'
Він вихопив пістолета,
Став свиней стріляти,
— Свині кулі похапали
— Нічим воювати'
Він вихопив шабелину.
Став свиней рубати.
Свині шабельку погризли
— Нічим воювати'
Зачинає вояк наш,
З коника злізати,
Зачинає кулаками.
Свиней воювати.
Так їх дуцяв,
так їх бухав.
Тими кулаками
Котилося свинське військо,
Догори ногами!
Отакий- то вояченько
— Жупан лопуховий.
Кожушина горіхова.
Коник буряковий.
            Навіть такі фізичні вправи, як відтискання від підлоги, присідання чи підтягування на перекладині дідусь вчив мене виконувати зі співом, „щоб дихання добре було". Він, старий пластун, а також член товариства "Січ", розповідав, що всі вправи вони виконували в такт певної пісні. Наприклад, вправи з топірцями — в такт пісні „Гей, там на горі Січ іде", вправи вільноруч на такт пісні "Не миритись, милі браття" і т. д.
              Зацікавившись, ми провели такий експеримент. Групі спортсменів (переважно боксерів та борців), кожен з яких міг без особливих труднощів відтиснутися від підлоги на кулаках 100—120 разів, було запропоновано провести відтискання, співаючи при цьому пісню "Гей, там на горі Січ іде". Яким же було їх здивування, коли після виконання чотирьох куплетів вся група практично „видихлася". Таке саме трапилося і з експериментом з присіданнями та ударами по груші. Тобто, виконання пісні під час тренування надзвичайно ускладнює вправи і разом з тим дуже ефективно тренує дихальний апарат і витривалість воїна, що має важливе значення в бою.
              А крім того, сама по собі, пісня є дуже ефективним засобом психофізичного впливу на організм людини. Це підтверджують і свідчення чорноморського козака Івана Попки, в яких докладно описується стародавній козацький спосіб лікування піснею. „Пораненому не давали спати близько трьох діб; коло його узголів'я били в бубен і співали бойову пісню. Лежав він у польовому таборі чи в курені, перед його очима розкладали вогонь, блиск якого полегшував тугу, яка відчувається від втрати крові та надлишку тілесних страждань". Тобто, саме пісня виконувала магічну, медитативну функцію, яка дозволяла досягти бажаного психофізичного ефекту на свідомість воїна та включити приховані резервні можливості організму, в цьому випадку для лікування.
              А у поєднанні з бойовим танцем пісня давала змогу козакам досягти такого особливого стану свідомості, коли їх сили, в буквальному розумінні слова подесятерялись.
               Тому, поєднуючи бойові вправи і танці з піснями, наші предки чудово знали, що роблять. І не дивно, що іноземці, описуючи побут козаків, зазначали, що вони цілими днями тільки співають і танцюють, а потім, в один голос, дивувалися їх надлюдській силі, витривалості і неймовірним подвигам в бою. А їм не дивуватися треба було, а просто самим попробувати б отак трішки „поспівати і потанцювати", і вони відразу б зрозуміли, звідки та сила і витривалість береться. А козаки ж танцювали в повному озброєнні, з шаблею в кожній руці.
               Крім того, самі танці виконували функції своєрідних тренувальних наборів бойових рухів і прийомів. У таких давніх військових танцях, як "Гопак", „Аркан", „Метелиця", "Козачок" чітко простежуються зв'язки бойових прийомів, подібні до "ката" в карате.
              Дослідник бойової спадщини козацтва Володимир Пилат виділяє в Гопаку надзвичайно ефективну систему відходів від супротивника, а також різноманітні способи боротьби ногами, як на землі, так і в повітрі. До них належать: „повзунці" — способи ведення боротьби ногами проти нижньої частини тіла; способи враження середньої частини тіла суперника та техніка враження на верхньому рівні, яка базується на ударах ногами в стрибку у повітрі. Тут і „розніжка" — удар у стрибку обома ногами в сторони, „щупак" — удар у стрибку двома ногами вперед, "пістоль" — удар однією ногою у стрибку в сторону і багато інших. Є там багато рухів для рук, які імітують блоки і удари, особливо з шаблею, різних підсікань, відбивів тощо. Виконання парубками під музику цих зв'язок сприяло їх ефективному засвоєнню. Потім ці зв'язки відшліфовувались у двобоях. 
               Поступово виконання цих елементів ускладнювалось. „Якщо музика перестане грати, то вони візьмуть в руки лавки, з одного кінця візьметься один, а з іншого — другий, стануть один проти другого і танцюють",— свідчить сторічний козак Микола Корж. Інший елемент — так звані „повзунці", коли людина у присядці, тримаючи в руках по шаблі, почергово викидає вперед ноги, таким чином рухаючись,— спочатку виконувався на землі, а потім, в міру навчання, на барилі або бочці, яка котиться. Поступово від виконання простих елементів переходили до вивчення складних і дуже складних, для яких потрібна віртуозна спритність, координація і володіння своїм тілом. Деякі з цих елементів відпрацьовували спочатку у воді (річці, ставку), а вже потім на землі (сучасні танцівники вивчають такі елементи за допомогою спеціальних акробатичних ременів-лонжів). На нашу думку, одним з випробувань для кандидата в козаки було виконання ним найскладніших елементів козацьких бойових танців „Гопак" та „Козачок".
               Що ж до учасників згаданого вище експерименту, то вони відразу після його закінчення кинулись купувати касети з козацькими й опришківськими піснями і танцями і вводити їх у програму своїх тренувань. І результати не забарилися.

З книги Тараса Каляндрука "Таємниці бойових мистецтв України"